Сліпа міссісАнна

Так що таке Життя? Думка застукотіла у неї в голові, несамовито, раптово (хіба що старий Грін як-то зміг послужити томупрічіной). А тут треба зауважити - і хай вже читач сам вирішує, достойнипохвали або осуду такі стосунки з чоловіком (які перебували на мисеГорн), - що всякий раз, коли їй в голову раптово вдаряла думка, вона тутже кидалась на найближчий телеграф і посилала чоловікові телеграму.

Телеграфоказался якраз під рукою. “Бог мій Ішов, - телеграфувала вона, - жізньлітература Грін підлабузник”. Тут вона перейшла на винайдений ними длясобственних потреб шифр, здатний передати в одному-двох словахсложнейшее душевний стан, та так, що б телеграфіст нічого не зрозумів , іпрібавіла: “Тамаган Мракібом”, всьому підбиваючи вичерпний підсумок.

.. (Тут були названі ізвестнейшіекнігоіздателі) будуть раді, якщо він тільки їм черкне пару рядків, включітьету книгу в свій каталог. Він, можливо, зуміє влаштувати їй Прибуток в десятьпроцентов з примірника до двох тисяч включно і аж до п’ятнадцяти-при більшому тиражі. Що до рецензентів, він особисто готовий черкнутьстрочку-другу такому-то, він з найвпливовіших; ну а де-не-какіекомпліменти, знаєте, розхвалити віршики іздателевой подружжя, - це він беретна себе.

Він знесе … І так далі. Орландо не розуміла ні звуку і, тим самим навчена гірким досвідом спілкування з ним, не дуже-то розвішувала вуха, але їй нічого не залишалося, як підкоритися цьому натиску і страстнойпотребності самої поеми. І ось сер Ніколас перетворив іспятнанний кровьюсверток в акуратний пакет, розпластав у нагрудній кишені, і після долгогообмена люб’язностями вони розлучилися.

Орландо пішла далі по вулиці. Поеми при ній вже не було - вона ощущалапустоту на грудях, - і робити їй тепер було нічого, тільки думати, про що ейзахочется - наприклад, про те, які великі зміни в долі можуть теперьпроізойті. Ось вона йде по Сент-Джейм-стріт, заміжня дама, на пальцекольцо; там, де колись була кав’ярня, нині ресторан; зараз половіначетвертого пополудні, сонце сяє, її геть три голубка, а ось і дворняга; двепролеткі; ландо.

Зрозуміло, “мій дорогий друже Поп”, “мойпрославленний один Аддісон” поминалися на кожному кроці, але була в немудручающая добропорядність, і він чомусь вважав за краще доводити до еесведенія висловлення її власної близької рідні, ніж тішити її, какбивало, дикими плітками про життя поетів.

Орландо відчувала незбагненне розчарування. Всі ці роки вона думалао літературі (її самітність, стан і стать можуть їй служити вибаченням) як про щось буйному, як вітер, гарячому, як полум’я, і миттєве, какмолнія; про щось мерехтливому, несвідомо, раптовому; а виявилося , літератураето літній пан у сірій візитці, розмірковує про герцогиня.

Вона такрезко засмутилася, що на грудях у неї відскочила якась гудзик, не токрючок, сукня розстебнув, і на стіл вивалилася поема “Дуб”. - Манускрипт! - Вигукнув сер Ніколас, одягаючи своє золоте пенсне. -Цікаво, цікаво, надзвичайно цікаво! Дозвольте-но глянути. - І вотснова, років через триста, Ніколас Грін взяв поему Орландо і, поклавши междукофейнимі чашками і лікерними чарками, почав вивчати.

Вирок, однак, зараз був зовсім не той, що колись. Це йому нагадує, говорив він, гортаючи сторінки, Аддісонова “Катона”. Мабуть, навіть краще “Временгода” Томсона. Ні сліду, повинен він вдячно визнати, цього новомодногодуха. Помітно повагу до істини, до природи, до законів людського серця, настільки рідкісне, на жаль, у наш час скандальної ексцентричності.

Зрозуміло, етонужно негайно опублікувати. Орландо його просто не розуміла. Зазвичай вона носить манускрипт з собою, запазухой. Ідея помітно потішила Ніколаса Гріна. - А що про навар - як дума? - Вже по-своєму запитав він. Думка Орландо метнулася до Генріха Бурбонів і долю Наварри з техвремен. Сер Ніколас абсолютно розвеселився. Він пояснив, що мав на увазі, звичайно ж, гонорар; панове.

- Ні, пані, - продовжував він, схвалюючи turbot au gratin, наданий офіціантом на його розгляд, - великі дні поезііміновалі. Ми живемо в часи занепаду. Будьмо ж дорожити минулим і честьювоздадім тим авторам - трохи їх вже залишилося, - які беруть антічностьза зразок і пишуть не заради ганебною користі, але заради … - Тут Орландо чутьне крикнула “Глорія!” Вона могла побитися про заклад, що ті ж точно речіслишала вона від нього триста років тому.

Імена, звичайно, були інші - але смислтот же самий. Прізвисько Грін анітрохи не змінився, незважаючи на всі свої регалії.

Новсе-таки щось змінилося. І поки він поширювався про те, як следуетпрінімать за зразок Аддісона (раніше, пригадую, це був Цицерон) і як, валяючись в ліжку вранці (приємно думати, що таку можливість йому даетаккуратно нею виплачується пенсіон), покрутивши мовою кращі твореніялучшіх авторів - з годинку, не менше, - перш ніж взятися за перо, дабипредварітельно відмовитися від сучасної вульгарності і очистити бідну нашуродную мова (в Америці побував, не інакше) від жалюгідного засмічення.

.. Поки онпродолжал в тому ж дусі, як розливався Грін триста років тому, вона себяспрашівала, що ж у ньому все-таки змінилося? Він розплився, але йому вже подсемьдесят; придбав лиск: література, видно, годує непогано, але улетучіласьпрежняя невгамовна жвавість. Мова його, нехай блискуча, втратила билойбезоглядності і свободи.

- Леді Орландо! - Крикнув він, трохи пил не метя циліндром. - Сер Ніколас! - Відповіла вона. Бо з якихось відтінкам в його повадкетотчас вгадала, що підлий бумагомарака, в часі королеви Єлизавети її й чимало інших дошкуляла розносили, тепер досяг успіху, вибився в люди, сталсером і Бог знає ким ще на додачу.

Знову вклонившись, він зізнався, що умовиводи її вірні: онпожалован в лицарство; він доктор літератури; автор двох десятків томів,-простіше сказати, найвпливовіший критик вікторіанської епохи. Дивний вихор почуттів охопив її при вигляді людини, що колись їй такдосаждавшего.

Невже це той самий противний тип, який пропалювали їй коверсігарамі, смажив сир в італійському каміні і розповідав такі веселиепобасенкі про Марло та інших, що дев’ять ночей з десяти вони не ложілісьспать до світанку? Зараз він елегантно одягнений у сіру візитку; яскраво-червоні троянда впетліце; сірі замшеві рукавички в тон.

Але поки вона продовжувала дивиться, він відважив їй новий глибокий уклін і запитав, чи матиме вона йому честьвместе з ним пообідати? З поклонами, мабуть, він зовсім небагато пересолив, ночестное прагнення розігрувати справжнього аристократа було похвально. Всі ещедівясь, вона ввійшла слідом за ним в розкішний ресторан: червоний оксамит, белиескатерті, срібні прилади, - як не схоже було все це на колишні таверниі кав’ярні з земляним підлогою, дерев’яними лавками, гуртками пуншу і шоколаду, газетами і плювальниця.

Він акуратно поклав рукавички поруч з собою Яка ж. Невже - він? Нігті чисті - а були ж в дюйм завдовжки. Подбородоквибріт - а був адже вічно в щетині. Золоті запонки - а вічно адже полоскалв супі обшарпані обшлагами. І тільки коли він замовляв вино, сувлеченностью, віддавала колишнім його благоволінням до мальвазії, онаудостоверілась, що перед нею та ж сама людина.

- Ах, - сказав він з легким і досить, втім, затишним зітхнувши. - Ах, пані, минув великий вік літератури. Марло, Шекспір, Бен Джонсон - то-тобилі гіганти. Драйден, Поп, Аддісон - то-то були герої. Все, все перемерлі.І на кого ж нас оставили? Теннісон, Браунінг, Карлейль! - В тоні його билобезмерное презирство.

- Ніде правди діти, - сказав він, наливаючи собі стаканвіна, - наші молоді автори все на платню у книгопродавців. Готовисостряпать будь-якої дурниці, аби оплатити рахунки своїх кравців. Це століття,-говорив він, налягаючи на закуски, - вигадливих метафор і диких дослідів, нічеготакого елізаветінци б і секунди не зазнали.

Хлопчаки вискакували з-за кінських морд, тягнули кнім друкарські листи й кричали: “Катастрофа! Катастрофа!” Орландо вирішила, чтопопала в Лондон у переломний для нації час, ось тільки щасливий ілітрагіческій - вона сказати не вміла. Вона тривожно вдивлялася в перехожих. Ноеще більше заплуталася. Ось іде, наприклад, людина, особа перекошене, бурмоче про себе, ніби щойно дізнався нестерпної новина. А за німпроталківается лихий товстун, веселосердих, як на гулянку. Довелося ейпрійті до висновку, що в усьому цьому немає ні складу ні ладу.

Кожен чоловік, кожна жінка зайняті тільки собою. І куди тут підеш? Вона йшла далі, вже ні про що не думаючи, з вулиці на вулицю, повз огромнихвітрін, завалених дзеркалами і сумками, халатик і квітами, і вудками, ікорзінкамі для пікніків, і тканини всіх можливих відтінків і забарвлень биліперевіти стрічками, прикрашені гірляндами і повітряними кулями.

Іноді онапроходіла уздовж ряду статечних особняків, пронумерованих по порядку - один, два, три, і так далі до двохсотого або трьохсот номери, решітельнонеразлічімих: дві колони, шість сходинок, і акуратно задернути штори, інакрит для сімейного обіду стіл, і в одне вікно спрямовує погляд папуга, Іслуга виглядає з іншого, - поки голова в неї не починала кружляти отоднообразія. Вона виходила на широкі площі з чорними, блискучими статуямідородних чоловіків у наглухо застебнутих мундирах, з гарцюють кіньми, що здіймаються колонами, дуже високою фонтанами і пурхали голубами.

Йшла, йшла, йшла по тротуарах, повз будинків і раптом страшенно зголодніла, і нагруді у неї щось затремтіло з докором: зовсім, мовляв, мене забула.

Це билманускріпт поеми “Дуб”. Вона посоромляться власну неуважність. І застигла на місці. Рядомне було жодної карети. Вулиця, широка і красива, була, на диво, порожня. Тільки якийсь літній пан йшов назустріч. Щось смутнознакомое здалося їй в цій ході.

Коли він наблизився, вона зрозуміла, чторешітельно десь вона його вже бачила. Але де? Коли? Невже цей вальяжнийщеголь з паличкою і квіткою в петлиці, з рожевою здобний фізіономією, сивими розчесаними бакенбардами, невже це - Господи Боже! Ну так - це жеон, її старий, дуже старий друг Нік Грін! В ту ж мить він на неї подивився - згадав - дізнався.